Покоління розстріляних

Еврейские земледельческие колонии Юга Украины и Крыма

Валентина Cом

Покоління розстріляних

      Наближається річниця жахливої трагедії, що сталася 14 вересня 1941 року в селах Великий Нагартав та Романівці нашого району. В той день німецько-фашистські загарбники разом зі своїми лакузами розстріляли сотні мирних громадян. Ось що писала про це газета "Південна правда" у номері від 11 січня 1946 року.

      "...Нагартав. Звичайне тихе українське село. 14 вересня 1941 року тут сталася потворна і жорстока подія, яку ніколи не забути.

      Начальник Березнегуватської районної управи Бауер, напередодні видав розпорядження: на сьому годину ранку зібрати 14 вересня все єврейське населення, нібито для перепису. Люди, нічого не підозрюючи, зібралися до синагоги. Коли в приміщення набралося багато людей, поліцаї оточили синагогу і почали партіями по 80-100 осіб відправляти за село до рову на розстріл. Тут були старики, жінки, малі діти. Нещасним наказували роздягатися і лягати на дно рову. Стогін, зойки, благання про допомогу приречених не викликали в катів співчуття. Залп - і жодного не залишилось в живих.

      З'являється чергова партія і знову - залп.

Нагартав памятник

      Стрілянина, жахливі крики було чути далеко за село. Щоб не займати багато місця, фашисти наказували роздягатися жертвам і лягати зверху на трупи, щоб потім розстрілювати їх. Пригрудих дітей, бавлячись, бандити підкидали в повітря і на льоту стріляли в них. Не мінували звірі й хворих - для них було виділено 10 спеціальних підвід, що підвозили немічні жертви до місця розстрілу.

      "Німці жорстоко знущалися над нами", - розповідає Б.П. Кац, який, на щастя, залишився живим, вибравшись з під трупів, - у мене в цей день загинула вся сім'я - дружина, п'ятеро дітей, сестри..."

      "У травні 1944 року ми з мамою повернулися до Березнегуватого і дізналися про страшну вересневу трагедію першого року війни", - згадує Анна Юхимівна Сидоренко, колишня вчителька Березнегуватської ЗОШ І-ІІІ ст., яка нині проживає в Ізраїлі.

      Серед розстріляних були й мої ровесники. Ось вони, п'ятикласники Березнегуватської середньої школи, з широко відкритими очима дивляться на мене з групової фотографії. Толя Гінчерман - син колгоспного коваля і кухарки, сором'язливий ввічливий хлопчик, любив техніку і сільськогосподарську працю. Його також любили у великому класному колективі, де навчалося 20 українців, 12 євреїв і одна дівчинка-білоруска.

      Загинули від фашистських куль і дві Марійки - Юрковська та Альтгауз - простенькі дівчатка нагартавських колгоспників і ще Соня Кікніс - з тих, що незадовго до війни стали жителями Нагартави.

      Тоді, у 1944 році, на місці загибелі близьких і земляків ще було видно сліди страшної драми. Трупи полеглих були ледве прикриті тонким шаром землі. Односельці потурбувалися і кам'яною стіною відгородили скорботну могилу. Почались пошуки земляків, що залишилися живими. До сільської ради і до Л. Барендорфа, П.А. Кальман та Ш.А. Рускол листи йшли з усього Радянського Союзу. Стали збирати кошти на перезаховання жертв фашизму. Щороку, до 14 вересня, до Березнегуватого і Романівки приїздило багато родичів і близьких розстріляних. Через кілька років за селом, на кладовищі, у братській могилі було поховано останки розстріляних. Через сорок років за проєктом наших колишніх земляків - херсонського і полтавського архітекторів Большана і Авенбурга та добровільною участю багатьох колишніх березнегуватців і їхніх молодших родичів на могилі загиблих було споруджено пам'ятник, який символізує обірване життя дітей і літніх людей. На пам'ятнику викокарбовані слова: "Тут похована тисяча останків рідних і близьких села Нагартав, по-звірячому замучених німецькими катами в трагічний день 14 вересня 1944 року. Пам'ятаємо, горюємо, скорбуймо".

      Зовсім недавно я познайомилася з сім'єю Генадія Володимировича Дубова, що мешкає у Запоріжжі. Коріння їхнього роду у Нагартаві. У той страшний день їх рід зменшився на 19 осіб.

      Минають роки та пам'ять людська жива. І кожен, хто перетерпів тягар воєнного лихоліття, готовий ще раз перетерпіти труднощі, лише б не чути пострілів, що обривають життя людей.

romanovka_monument

На знімках: пам'ятники жертвам фашизму в Березнегуватому та Романівці.

Скільки їх, величавих і скромних стоїть по всій Україні та за її межами. А скільки спить під ними вічним сном колишніх хліборобів, людей різних професій. Вони, як вічні вартові, оберігають наш спокій, хвилюють, тривожать.

Газета «Народна трибуна», 11 вересня 2008 року.

15-09-2008